Злам епох.
Пожирач небес у шепоті одеж
Зломлена воля під смолисто-чорною землею
Кара з чужих і рідних рук
Пришестя Шістого – кінець.
Коли настає злам епох, планети й зорі починають пожирати одне одного, коли війна і мир зближуються, і світ остаточно готовий здатися, спалахнути у вогні, щоб з руїн та попелу народився новий всесвіт, – тоді приходить час ікон. П’ять провісників, п’ять вісників загибелі й відродження пройдуть поверхнею Землі, не усвідомлюючи своєї ролі у павутинні всесвіту, але будучи центральною ланкою у неминучих і невідворотних подіях, що насуваються на долю світу.
Кожна ікона поєднує в собі як катастрофу, так і шанс, і лишається прихованою для людства як джерело кари, жертвами якої вони є. Проте наслідки кожного провісника, навіть якщо вони стосуються лише певного регіону чи аспекту життя людства, до моменту всесвітнього катаклізму вкриють світ своєю гниллю, доповнюючи одне одного, як клаптики зіпсованого гобелену. Усі вони мають спільну рису: кожен з них має дві, часто цілком протилежні сторони, що міняються місцями лише під світлом місяця.
А людина? Вона надто заплутана у своєму павутинні потреб, відволікань, швидкоплинного захвату, байдужості й ігнорування, щоби розпізнати ознаки знищення. Лише рідкісна нещасна душа зустрічає одну з ікон – і або не сприймає її такою, якою вона є, або не виживає після зустрічі. І так котиться світ, з усім своїм шумом, світлом і тінню, назустріч вічній ночі…
